Freie Nationalisten: досвід, яким не можна нехтувати

Коротка передісторія виникнення

Незабаром після закінчення Другої світової війни в Німеччині була заснована Соціалістична імперська партія (Sozialistische Reichspartei), основу її кадрового складу склали націонал-соціалісти, колишні члени NSDAP. Перші три роки діяльності SRP означались значним успіхом, проте вже в 1952 році партія була заборонена рішенням Конституційного суду ФРН з причини, як відзначив суд «рішучої схожості SRP з гітлерівською NSDAP».

Це призвело до того, що національні сили Німеччини фактично втратили і без того невеликі шанси на успіх. Подібна ситуація тривала до 1964р., коли була заснована Націонал-демократична партія Німеччини (NPD), остання хоч і добилася певних успіхів за перші п’ять років, в основному за рахунок проходження до багатьох з парламентів Земель Німеччини, проте вже в 1969р. зазнала грандіозного занепаду після свого провалу на виборах в Бундестаг. До цього часу пройшла вже майже чверть сторіччя з моменту закінчення війни, з лав активістів партії постійно випадають представники старої гвардії – націонал-соціалісти-учасники Великої війни. Основною причиною тому став похилий вік більшості з ветеранів. Проте NPD все ще налічує чималу кількість націонал-соціалістів, хоча щороку їх чисельність продовжує неухильно скорочуватися.

У 1974 році молодий американець Герхард Лаук, німець за походженням, засновує в США пропагандистський орган NSDAP/AO, що спеціалізується на масовій поштовій розсилці нелегальної націонал-соціалістичної пропаганди до Німеччини і країн Європи. У цьому ж році Герхард Лаук відвідує ФРН. Під час здійснення своєї кругової поїздки по країні він буде заарештований офіційними властями, проведе в ув’язненні близько двох місяців, а потім «гуманний» німецький суд прийме рішення про видворення Лаука з Німеччини. Проте в цілому поїздку Лаука на Батьківщину можна вважати досить успішною, адже результат сказав сам за себе. Як гриби після дощу, по всій Німеччині починають виникати осередки NSDAP/AO. Одночасно з цим керівництво NPD побоюючись заборони на діяльність своєї партії, всіляко відмежовується від націонал-соціалізму і якщо на самому початку NPD мала особово-кадрову прив’язку до партійної лінії NSDAP, то надалі така була практично повністю втрачена. Саме цей чинник сприяв тому, що значна частина НС нової генерації просто відмовилися від співпраці і членства в NPD. В умовах тривалого і ретельно завуальованого процесу реорганізації NPD стала повністю відповідати своєму партійному імені: «націонал»-демократична партія. Цей факт змусив іншу молоду людину – Міхаеля Кюнена – на той момент лейтенанта Бундесверу, виступити з прямим твердженням: «Націонал-соціалісти повинні належати лише до націонал-соціалістичної організації!» Після того, як його, як виразилися ЗМІ, «нацистська банда» була розігнана, а він сам звільнений з лав Бундесверу, Кюнен засновує «легальну руку» німецького НС-руху, який як і раніше продовжує знаходитися в підпільному становищі. Так на півночі країни виникає легендарна «Aktionsfront Nationaler Sozialisten» (ANS) - «Фронт дії національних соціалістів». Звичайно, ANS не була єдиною у своєму роді, на увагу заслуговують також ті, що діяли на той момент на Півдні Німеччини – VSBD/PdA (Volkssozialistische Bewegung Deutschland / Partei der Arbeit – Народний соціалістичний рух Німеччини/Партія праці) на чолі з Фрідгельмом Буссе, а також NRAF (Nationalrevolutionere Arbeiterfront – Націонал-революційний робочий фронт), головні сили якого розташовані на той момент в Бремені. Інші організації і групи такого роду діяли переважно на локальному, а іноді регіональному рівні. Більшість з них або припиняли своє існування в результаті внутрішніх розколів, або ж подібно до VSBD/PdA і ANS/NA були заборонені і розпущені офіційною владою. Після заборони ANS/NA в грудні 1983р. Міхаель Кюнен розвиває нову стратегію, згідно якої він відмовляється від ідеї створення нової організації. Причина цього цілком очевидна – чим швидше організація набирає відомість і популярність в масах, тим швидше відбувається заборона її діяльності. Натомість Міхаель Кюнен планував зробити щось подібне до політичної інтервенції, суть якої полягала в тому, щоб проникнути і перетворити на націонал-соціалістичну одну з вже існуючих політичних партій. При цьому приймався до уваги той важливий факт, що заборона політичній партії – справа досить непроста і під силу тільки Федеральному конституційному суду. Для порівняння, для заборони діяльності організації необхідне всього лише відповідне розпорядження Міністерства внутрішніх справ Німеччини і справу зроблено.

Кюнену з товаришами не довелося довго займатися пошуками. У регіоні Штутгарту знаходилася офіційно зареєстрована партія, що складається всього з двадцяти членів (Freiheitliche Deutsche Partei (FAP) – Вільна німецька партія). FAP, на чолі якої стояв вже досить старий керівник Мартін Паппе, діяла тільки на локальному рівні, не граючи при цьому ніякої значущої політичної ролі. Політична окупація FAP відбулася так швидко, що Мартін Паппе спочатку навіть не зрозумів, що відбулося. Так, на якийсь час з’явилася і була забезпечена нормальна робоча платформа для націонал-соціалістів нової генерації. Проте незабаром виникає нова проблема, цього разу внутрішнього характеру. Причина – серйозний конфлікт навколо особи Міхаеля Кюнена. Врешті-решт відбувається внутрішній розкол FAP. Через декілька років прихильники, що об’єдналися в партійне крило Міхаеля Кюнена залишають FAP «путчистам» на чолі з Юргеном Мозлером. Трохи відходячи від теми, зазначу, що згодом «путчисти» умудрилися знову посваритися, але на цей раз вже між собою. Причому в FAP з’явилося відразу два крила, одне на чолі з Буссе, а інше з Мозлером. Так виникли нові організації, які частково залишили за собою право на партійне життя. Що стосується німецького НС-руху в цілому, то він продовжував поступово зростати.

Після падіння Берлінської стіни особливо актуалізувалася тема «засилля іноземних іммігрантів», почався відкритий виступ проти чужинців, причому особливо масовий характер носили виступу восени 1991р. у м. Хойєрсверді. Варто також згадати серпень 1992р. - масові безлади в Ростоку-Ліхтенхагені. Зрозуміло, реакція правлячої влади не примусила себе довго чекати. Як результат – хвиля заборон на діяльність більшості патріотичних організацій, серед яких: «Nationalistische Front» (NF) – Націоналістичний фронт, «Deutsche Alternative» (DA) – Німецька альтернатива, «Der Nationale Block» (NB) – Національний блок, «Die Nationale Offensive» (NO) – Національний наступ та інші. Серед небагатьох, що тимчасово уціліли залишалися FAP і, що діє в Гамбурзі, «Nationale Liste» – «Національний список», нашуміла в ЗМІ своєю боротьбою з антифашистами і чужинцями. Обом структурам явно допомогло володіння статусом політичної партії, отже, заборону на їх діяльність міг накласти виключно Федеральний конституційний суд Німеччини. Тому і FAP, і «Nationale Liste» тимчасово уціліли і на той час навіть брали участь на виборах до парламентів своїх Земель. Зрештою 24 лютого 1994р. «Nationale Liste» все ж таки була заборонена. Аналогічна доля спіткала і FAP, яку заборонили рівно на рік пізніше – 24 лютого 1995р.

Наприкінці 1992р. – на початку 1993р. найближчий соратник і вірний друг Міхаеля Кюнена Крістіан Ворьх розвиває нову політичну концепцію, що отримала первинну назву «Автономні праві», через декілька років – «Вільні націоналісти».

Юридичні аспекти

Накладення заборони на діяльність тієї або іншої політичної організації приводить до достатньо серйозних наслідків, адже за діючими законами подальша участь або керівництво забороненою громадською політичною організацією (ПО) карається крупним грошовим штрафом і/або двома роками в’язниці. У 90-х роках минулого століття більшій частині німецьких правих довелось пережити і відчути на собі всі відомі методики як кримінального так і адміністративного переслідування з боку системи. Участь в забороненій організації – це адміністративний делікт, що став ефективним інструментом політичних репресій. Причому інструмент цей діяв достатньо вибірково, обходячи стороною «антифашистські», ліворадикальні організації, оскільки єдиним реальним об’єктом всіх зусиль офіційних властей ФРН були і залишаються представники національного табору. Звинувачення в «подальшій участі або керівництві забороненою ПО» вимагає достатньо тривалого розслідування, що нерідко приводить до тяганини в суді, тому разом із значними грошовими штрафами обвинувачені, як правило, вимушені також нести значні судово-процесуальні витрати. Значні судові витрати плюс великий грошовий штраф призводили до практично повного підриву фінансового, соціального і суспільного положення засудженого НС-активіста. Адже під великими грошовими штрафами розумілися суми в десятки, а то і сотні тисяч тодішніх німецьких марок. Прикладом цього може бути знаменитий «процес Штутгарту» 1992 р., за наслідками якого 11 звинувачених націонал-соціалістів повинні були виплатити грошовий штраф, загальна сума якого досягала справді астрономічних масштабів - один мільйон марок.

Зважаючи на всю серйозність становища, що склалося, з’явилася реальна потреба у використанні нової політичної концепції.

Політико-філософський аспект

Появі концепції «вільних націоналістів» сприяв ретельний аналіз тодішньої ситуації. У своїх висловах Крістіан Ворьх часто торкається питання про те: «Чому «ліві» і «антифа» менш уразливі відносно політичних репресій, ніж представники «правого» табору?!» З одного боку «ліві» є уявною політичною опозицією і тим самим корисні для самої правлячої системи. З іншого боку у «ліворадикалів» і «антифа» практично відсутні організаційні структури, а це означає, що відносно них неможливо винести офіційну заборону з метою ліквідації антиконституційного об’єднання громадян. Відсутність організаційних структур замінюється концепцією «індивідуалізму і самостійної діяльності». Іншими словами: якщо «праві» вибудовують свою роботу на принципах «колективізму», то «ліваки» переважно використовують тактику «індивідуалізму», що робить їх політичну діяльність достатньо гнучкою і оперативною. Завдяки цьому в кінці 1992 р. «ліворадикалам» вдалося добитися відчутних успіхів і серйозної підтримки з боку раніше аполітичних громадян. «Праві» ж навпаки, зіткнулися з хвилею заборон і розпусків своїх організацій, що, поза сумнівом, сприяло зниженню їх політичної активності зі всіма витікаючими з цього наслідками. З одного боку, приналежність до організації створює якусь ментальну підтримку, а також можливість ідентифікувати себе як частина руху, разом з тим така приналежність може служити і якимсь бар’єром, стримуючим внутрішній і зовнішній розвиток НС-руху. Звичайно ж, все залежить безпосередньо від конкретної ситуації, а також зовнішніх чинників. В умовах, що склалися на початку 90-х років у ФРН, найбільш доцільним кроком виявилося часткове перейняття «правим табором» тактики, використовуваної «лівими». Те, що агресивна частина «лівого руху» (включно з антифа) по прикладу анархістського руху попередніх років почала називати себе «автономними» вплинуло на появу в лавах НС власної варіації даного поняття. Так з’явилися «автономні праві». І якщо раніше активісти руху заявляли про свої політичні переконання, указуючи при цьому на своє членство в тій чи іншій організації, то зараз достатньо було просто сказати: «Я автономний правий». Проте, нова концепція опинилася в дещо складному становищі, оскільки у момент її зародження вище згадані FAP і «Nationale Liste» ще не були заборонені, причому багато активістів руху розглядали їх як щось «невразливе», адже обидві організації володіли партійним статусом і навіть брали участь на виборах до Земельних парламентів.

Проте вже влітку 1993р. до Конституційного суду потрапили три формальні клопотання про заборону їх діяльності. Після півторарічного судового розгляду суд виніс свій вердикт, згідно якому і FAP і «Nationale Liste» не визнавалися партіями в контексті § 2 Закону ФРН «Про партії». Своє рішення суд мотивував тим, що обидві організації «не мають мінімально допустимого числа членського складу». Такий результат справи розв’язав руки Міністерству внутрішніх справ, яке протягом одного року (1994-1995) заборонить діяльність як FAP так і «Nationale Liste».

Процес по забороні FAP і «Nationale Liste» призвів до того, що шлях для реалізації нової концепції виявився повністю виправданим і вільним. Не зважаючи на це, невелике коло НС-активістів з Гамбурга все ще не наважується стати на шлях «Автономних націоналістів». Даній обставині сприяло також і те, що до 1995 року організація публічних заходів в Німеччині була практично паралізована. Причиною тому стали масові репресії, що зробили неможливим проведення на території ФРН будь-яких публічних виступів і демонстрацій. Виняток становили лише ті випадки, коли демонстрації організовувалися і проводилися від імені лояльних системі політичних партій. Те саме становище можна віднести і до інших форм публічних заходів, які також потрапили під масивний тиск з боку системи. Подібний форсований темп боротьби з національними силами зберігся в «архідемократичній» ФРН аж по 1997 рік.

До березня 1995р. НС-рух неначе зачаївся в очікуванні. Потрібен якийсь час для внутрішнього і ментального ухвалення нової концепції «автономності», яка ще багатьом здавалася чужою і неприйнятною. А все тому, що німецькі «праві» завжди прагнули і прагнуть до побудови твердої організаційної структури, заснованої на традиційно-історичних принципах. Причому самі ці принципи знаходять свій зовнішній вираз у спільній уніформі, єдиній організаційній символіці та інших атрибутах, властивих для політичної боротьби (1918-1933), яку вели SА й інші військово-патріотичні об’єднання. І тепер доводилося відмовлятися від всіх цих «відшліфованих» роками засад і звичок. Необхідне якесь переосмислення і ухвалення того, що приналежність до НС-руху не обов’язково означає наявність партквитка в кишені. На той момент ця думка здавалася чимось революційним. Як наслідок, багато хто сприйняв цю ідею як абсурд, що веде до анархії і розвалу.

Подальший розвиток

У лютому 1996р. рішенням Земельного суду м. Франкфурту Крістіан Ворьх був в черговий раз засуджений до тюремного вироку терміном на один рік. Під час його відсутності інший НС-активіст з Гамбурга Томас Вульф (колишній заступник і соратник Ворьха по «Nationale Liste») починає повномасштабне втілення в життя концепції «автономних націоналістів». Варто відзначити, що Вульфу була не до душі тодішня робоча назва: «автономні праві», тому він вибере і запустить в оборот, як йому здається, більш відповідне – «Freie Nationalisten» - «вільні націоналісти». Ворьх схвалює його ініціативу. На відміну від України, де термін «правий» асоціюється в значній мірі з НС, а термін «націоналіст» спаскуджений «націонал-демократами» («справжніми націоналістами»), в Німеччині була протилежна ситуація. «Вільні націоналісти» - назва, що символізує в Німеччині непорушний зв’язок з націонал-соціалізмом, що включає не лише революційно-соціалістичну, але і націоналістичну ідейну спадщину. Починаючи з 1997 р. репресивні заходи поступово слабшають, а сам рух знов починає відновлювати сили. Цікавим здається ще і той факт, що NPD, скоріше від безвихідності, ніж виходячи з яких-небудь ідейних міркувань, починає поволі відкривати свої двері також і для представників радикальних сил. Для націонал-соціалістів наступає період певного натхнення, підйому духовних сил. Тепер уже багато активістів руху остаточно переконалися і усвідомили те що, для демонстрації своїх політичних поглядів не потрібне більше використання єдиних символів, партійних атрибутів і інших організаційних формальностей. Прийшов час нових політичних механізмів.

Як правило, чорний одяг, куртки з капюшоном, спортивне взуття, бейсбольні кепки, сонцезахисні окуляри або хірургічні маски – стали візитною карткою «вільних націоналістів». Теж саме стосується і пісні «Frei, sozial und national», що стала негласним гімном для «Freie Nationalisten». Сучасні комунікації, передусім Інтернет зайняли місце вчорашніх організаційних структур і виявилися на ділі набагато ефективнішими. Відбулося впровадження нових тактичних принципів: «комунікація, співпраця і командна робота», причому комунікація стала платформою, на якій розвивається все інше. За нею слідує співпраця і командна робота. До тих пір, поки не буде забезпечена почергова і взаємопов’язана функціональність даних принципів про ефективну політичну діяльність не може йти і мови. Без розвитку систем комунікації неможливо добитися повноцінної співпраці; без співпраці не можна добитися командної роботи. Правильне розуміння даних принципів принесло реальний результат: по всій Німеччині починають з’являтися «Freie Kameradschaften» - «вільні товариства», які являють собою місцеві і регіональні осередки руху «вільних націоналістів», об’єднаних між собою єдиною комунікаційною мережею, яка і забезпечує їх злагоджену взаємодію. В ідейному плані, всі активісти німецьких «Freie Kameradschaften» є націонал-соціалістами – політичними солдатами, стратегія яких направлена на реалізацію програмних цілей історичної NSDAP. У тактичному плані, робота товариств зосереджена навколо вербування нових членів руху і пропагандистської роботи з народними масами. Що стосується чисельних показників товариств, то зараз загальна кількість «Freie Kameradschaften» по всій Німеччині налічує близько 260 відділень. Кожне товариство складається з 5-60 активістів, тобто загалом рух налічує декілька тисяч активістів, які не лише діють в своєму регіоні, але і збираються разом на публічні акції руху. Такий результат є недосяжним для окремої організації, особливо якщо поруч з нею діють інші конкуруючі організації, але став досяжним для руху автономних націоналістів, який постійно зростає. «Freie Kameradschaften» мають загальну символіку, яка представлена чорними прапорами і оберненими в протилежний бік символами антифа. Окрім пропагандистської роботи, публічних виступів, участі в маршах і демонстраціях, «вільні товариства» взяли на себе функцію боротьби з «антифашистами» (Anti-Antifa). Проти антифа ведеться енергійна робота, що включає також акції фізичного впливу. Варто також згадати, що силами товариств був складений так званий «чорний список», що містить докладну інформацію (фотографії, імена, прізвища, адреси, а також інші дані) про того чи іншого «борця з фашизмом». «Список» постійно поповнюється. Проте повернемося до історії подальшого розвитку «вільних націоналістів».

Через деякий час співпраця NPD і «вільних націоналістів» знову припинилася, причина – боязнь керівництва NPD перед можливою забороною партії. Проте не зважаючи на це, вже через декілька тижнів самостійної роботи «вільні націоналісти», представлені у вигляді численних «Freie Kameradschaften», доведуть свою політичну зрілість і оперативну дієздатність. Саме вони стануть тією політичною силою, яка вперше, після репресій 1992-1996 років, доб’ється офіційного права на організацію публічних вуличних заходів, без використання яких-небудь привілеїв, властивих виключно політичним партіям. Якщо розглядати період з 2000-го по 2004 рік в контексті конкурентної боротьби між NPD і «вільними націоналістами», то останні перемогли в боротьбі «за вулицю». Причому зробили це зі значною перевагою.

Народний фронт

Після провалу чергової спроби повісити заборону на діяльність NPD, партія починає працювати більш «розкуто», без зайвих побоювань і перестраховок. Незабаром між NPD і «Freie Nationalisten» виникає новий союз, що отримав надалі назву: «Народний фронт» - об’єднання, про виникнення якого раніше ніхто і уявити собі не міг. Як демонстративний жест три імениті представники від «вільних націоналістів» - Томас Вульф, Торстен Хайзе і Ральф Тегетхоф вступають в партію, хоч і роблять це з однією обмовкою: «вони як і раніше залишаються «вільними націоналістами». З цієї миті можна говорити про певний формальний поділ «вільних націоналістів» відповідно на партійних і безпартійних. Дані події призводять до змін раніше прийнятої концепції, оскільки в NPD поступово вливається частина «Freie Nationalisten». Починається період тісної і плідної співпраці. Одним з доказів успішної роботи «Народного фронту» є і те що, починаючи з 2000 року, національним силам, нарешті, вдалося добитися і відстояти своє право на проведення відкритих публічних заходів і демонстрацій. Лише у окремих випадках у чиновників з’являється можливість заборонити ту або іншу демонстрацію. Приводи і підстави для цього підшукуються найрізноманітніші. Наприклад, найпопулярніша підстава для заборони публічного заходу полягає в «неможливості забезпечити особисту безпеку учасників акції, внаслідок можливих зіткнень з агресивними ліворадикальними силами». Подібні заборони негативно впливають на внутрішню атмосферу в русі, тому жорстка і рішуча боротьба з чиновницьким свавіллям стала однією з відмінних рис «вільних націоналістів». Останні негайно ініціюють гучні судові розгляди: подаючи значні грошові позови, паралельно добиваючись притягання до кримінальної відповідальності того чи іншого «чиновника-антифашиста», що грубо перевищив межі своїх посадових повноважень.

Чорний Блок

Берлін, 2004 рік. У переддвер’я першотравневої демонстрації, ініційованої від імені NPD, був скликаний так званий «Чорний блок Берлін». До об’єднання увійшли NPD, «Freie Nationalisten», «Kampfbund Deutscher Sozialisten (KDS)» – «Бойовий союз німецьких соціалістів», а також численні регіональні організації «правого толку». Надалі, назва «Чорний блок Берлін» зазнала цілий ряд змін: «Національний чорний блок», «Блок – рішучість», «Революційний блок», «Чорний блок». Перший масовий виступ «Чорного Блоку» відбувся Першого травня (Національний день Праці) 2004 року в Берліні. Хоча виступ виявився достатньо успішним, не обійшлося і без окремих розбіжностей між активістами NPD і представниками безпартійних сил Блоку. Предметів для суперечки виявилося достатньо: починаючи з юридичних аспектів демонстрації і закінчуючи зовнішнім виглядом її учасників. З одного боку «вільним націоналістам» дорікали в зловживанні «лівацькою» символікою, навіть, не зважаючи на те, що вона була перевернута у зворотний бік (стиль німецьких анти-антифа). З іншого боку на адресу NPD пролунали звинувачення в «консервативній старомодності» і нездатності своєчасно і гнучко реагувати на реалії, що змінилися. Природно, що сторони суперечки щосили намагалися довести свою правоту. Знайти відповідний, обопільно-прийнятний варіант або ж частково визнати правоту опонента, завдання досить важке, хоч і реальне. Розбіжності також торкнулися окремих юридичних аспектів організації спільний публічних акцій, а також питань дисципліни. Угода все ж таки була досягнута, з цієї миті «Чорний Блок» починає діяти хоч і радикальніше, ніж решта маси непов’язаних з яким-небудь політичним об’єднанням демонстрантів, проте його дії як і раніше знаходяться в рамках діючих законів, а також нормативних розпоряджень, які регулюють «права громадян на вільні, публічні збори». У основу політичної риторики «Чорного блоку» лягають загальновизнані всіма гасла: «Німецькому народу – національний соціалізм!», «Знищити капіталізм!», «За антисіонізм у всьому світі!», «Національна революція замість нового світового порядку!» і т.д.

На тлі зміцнення позицій «Чорного Блоку» зворотна тенденція торкнулася антифашистів, активність яких пішла на помітний спад. Разом з тим чисельне зростання учасників Блоку дещо ускладнило процеси впровадження єдиних командних і організаційних принципів. Зрозуміло, що стежити за дотриманням єдиної організаційної лінії в порівняно невеликій групі однодумців набагато легше, ніж в Блоці, що складається з тисяч учасників. За таких обставин виникла необхідність у формуванні дієздатних керівних структур. Як наслідок, піднялося питання про кандидатуру на роль лідера «Чорного блоку». Відповідь була знайдена негайно. В рядах німецького НС-руху знаходиться значне число заслужених і авторитетних активістів – політичних солдатів, що вірно виконують свій обов’язок вже впродовж десяти, а то і двадцяти років. У випадку з Крістіаном Ворьхом йдеться про третє десятиліття впертої і самовідданої політичної боротьби. Саме тому, а також завдяки загальній пошані і визнанню з боку решти товаришів, неформальним лідером «Чорного Блоку» став Крістіан Ворьх – легендарний націонал-соціаліст, що присвятив все своє життя боротьбі за нову вільну Німеччину. Завдяки Крістіану Ворьху і його концепції «Вільних націоналістів», німецький НС-рух переживає новий підйом. Все більше і більше людей розчаровуються в ідеалах «демократії» і «світлому капіталістичному майбутньому», роблячи свій вибір на користь національного соціалізму, вступаючи в ряди «Чорного блоку». Німеччина поступово прокидається від сну, за нею прокидається Чехія, де рух автономних націоналістів отримав стрімкий розвиток, пробуджуються інші країни. Черга дійшла до України, і невдовзі настане той день, коли одного разу прокинеться вся Європа.

Автор: Макс

Эта статья на русском языке: Freie Nationalisten: опыт, которым нельзя пренебрегать